19.07:Happy Birthday!to Writer Tetiana Dziuba (Ukraine),Member of:,,Paul Polidor”-NGO Academy of International Interferences (since 19.07.2016)
In Romanian verses translated by Paul Polidor
Поезії Тетяни Дзюби– ускладнені й лаконічно афористичні, побудовані на алегоричних та асоціативнихчинниках, позначені високою чутливістю до відтінків смислу і краси виразу. Чимало віршів написані верлібром, однак читаються дуже мелодійно завдяки внутрішньому ритму та вдалому звукопису – асонансам й алітерації.
В її текстах – пошук гармонійності людських стосунків, часу і простору. Авторка описує й осмислює існування,яке відчуває інтуїтивно. Вона – поет мудрості, яскравих контрастів і життєвих формул. Відчуття екзистенційної самотності поетеси знаходить вираження в емоціях та переживаннях її ліричної героїні, спробах зрозуміти потаємний духовний світ. Тетяна у своїй поезії малює картинивнутрішнього «я» і мінливої дійсності, відтворює всеосяжний діалогособистості з універсумом. Слова, які використовує поетеса, мають надзвичайно глибоку семантику. В її творах одночасно існують реальністьта фантазія, а іноді – навіть метафізика буття:
І буде тиша кольору надії,
І буде спокій кольору щастя,
І впаде яблуко, розлетівшись надвоє,
Його половинки з’їдять щасливі
закохані,
І не помітять за гіллям заплаканої Єви,
Яка прокляла свій давній авітаміноз.
Лірика мисткині передає складність людини, конфлікт цінностей, внутрішню боротьбу та трагедію, іншими словами, масштаб людського у людині, біблійний масштаб. Де є місце роздвоєності, сумнівам, ризику–ризику віри, ризику любові, ризику творчості. Де є місце смерті, як міри любові/віри/творчості,тавічним запитанням. Де нероздільно переплетені протест і страждання, віра і безнадія.У поезіях Тетяни втілена проблемність людини, її «розіп’ятість» між світом «горішнім» і «долішнім»; та проблемність, яка наділяє поезію безсмертям.
Залишишся лиш візерунком вокзальним
На вутлих причалах мого життя,
Де біла циганка у чорному залі
Вколисує долі сумне дитинча.
Ти – лиш візерунок химерний і тонкий
У храмі прощання й вчорашнього чаю.
Ти – знак повороту шаленої гонки,
Який проминула (чи ще проминаю?).
Десь вірність і віра сплелися корінням.
Не вийти із кола магічних обручок.
А цей візерунок – примарною тінню,
Мов розпис на тілі індійця-гаучо,
Чи квітка міледі, очищена болем,
На вогкім цямринні міражних криниць
Втамовує спрагу любов наша – Голем*,
А світло – жагу невидющих зіниць.
У «Триптиху» Тетяна витончено змальовуєшвидкоплинність нашого життя, а відтак – і скороминущістьзваб, захоплень іпристрастей, та водночас непроминальність усього справжнього.
Немов у переливчастій акварелі,поліфонічним спектром тонких асоціаційнадзвичайно філігранно відображаються варіації природних та душевних змін, вічний феномен метаморфоз буття, ритмів довкілля і чутливого серця у поезії:
——————————-
* Голем – штучна людина, яка, на відміну від міфічної, не створена з глини, а є породженням людського розуму та праці (фантастичне гіперболізоване відображення пошуків у цьому напрямі алхіміків і кабалістів). У домівці свого «автора» Голем виконує всіляку важку роботу, – відбиток мрії, що людина у такий спосіб звільниться для творчості. Вийшовши з покори, стає страшним і некерованим.
Сніг лапатий – син слухняний віхоли.
Полозки санчат – півусмішки.
Ми з планети круглої в небо їхали.
Звісно, білі ангели – діти трішки.
І кидалось сонце вслід цуценям рудим,
І від сміху в кров розсікались губи.
Як розтане швидко цей зимовий дим –
Хтось у ньому лиш рукавичку згубить…
Чи зоріла доля нам, чи звізда вертепу
Крізь шинельних буднів непохитний стрій?
… Не сахайсь закляклих серед степу
Кам’яних бабів – невідбулих мрій.
Сніг лапатий – син слухняний віхоли.
Полозки санчат – півусмішки.
Ми з планети круглої в небо їхали.
Звісно, білі ангели – діти трішки.
